На часі...

                                       ВАСИЛЬ    СИМОНЕНКО   

Народився Василь Симоненко у селі Біївці Лубенського району на Полтавщині в селянській родині. Цей край пов'язаний із багатьма уславленими іменами та подіями. Наприклад,       М. Коцюбинський побував колись поблизу Біївців біля криниці, поруч із якою відбувалися гомінкі ярмарки. Тут малий Василько вчився розуміти добро і зло, поважати людину праці. 

Виховувався без батька. Дитинство і юність припали на воєнні та післявоєнні роки. Ще у школі Василь почав складати вірші, і школярі називали його гучним словом «поет». Після закінчення сільської середньої школи (із золотою медаллю) у 1952-1957 навчався на факультеті журналістики Київського інституту. Працював секретарем в університетській багатотиражці, був учасником вузівської літстудії. 

Симоненко почав писати, навчаючись в університеті. З 1957 він був співробітником газет «Молодь Черкащини», «Черкаська правда», власкором «Робітничої газети». Як журналіст, у своїх статтях показував хиби партійно-бюрократичного апарату, через що зазнавав систематичного цькування з боку офіційних владних структур. 

Перша збірка поезій «Тиша і грім» з'явилася у 1962 році й одразу стала подією у літературно — мистецькому житті України. 

Навесні 1960 року в Києві було засновано Клуб творчої молоді. Учасниками цього мистецького утворення стали Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко брав активну участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, залучався до літературних вечорів та диспутів, виступав на творчих вечорах... 

А ще займався пошуками місць масових поховань жертв сталінських репресій. То було покликання серця, внутрішня, потреба і вираз болю за народ, над яким було вчинено нелюдську, звірячу наругу. У той час за участю Василя Симоненка було складено і надіслано до Київської міської ради Меморандум з вимогою оприлюднити місцезнаходження масових поховань і перетворити їх на національні місця скорботи та пам'яті. 

Точкою останнього відліку для Василя Симоненка була подія, що сталася влітку 1962 року на залізничному вокзалі в Черкасах. Між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула щонайбанальніша суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня відмовилась продати Василеві пачку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого, Симоненко пред'явив редакційне посвідчення. А далі... Далі були побої в районному відділку міліції. Побої особливо жорстокі, біль яких невгамовно мучив Симоненка до самої смерті. Трохи більше як через рік після цього — 14 грудня 1963 року — він помирає. 

Після смерті поета видано такі збірки: «Земне тяжіння» (1964) (висунута на здобуття премії ім. Т. Шевченка за 1965), «Поезії» (1966), «Лебеді материнства» (1981), «Поезії» (1985), казки «Цар Плаксій та Лоскотон» (1963), «Подорож у країну Навпаки» (1964), збірка новел «Вино з троянд» (1965), «Півні на рушниках» (1992). Колись першим слухачем казок був син поета Лесик. Давно вже виріс Олесь, і ось уже нові покоління читачів читають казки Симоненка. 

Василя Симоненка було посмертно удостоєно Національної премії ім. Тараса Шевченка в 1995 році.

    МАРКО  ВОВЧОК  

Народилася 22 грудня 1833 р. в маєтку Єкатерининське Орловської губернії у збіднілій дворянській сім’ї.

Виховувалася в приватному пансіоні в Харкові.

В салоні тітки К. П. Мардовіної в Орлі познайомилася з майбутнім своїм чоловіком, українським фольклористом і етнографом О. В. Маркевичем.

Проживаючи в 1851 — 1858 рр. у Чернігові, Києві, Немирові на Вінниччині вивчила життя, культуру, мову українського народу.

Пізніше у Петербурзі у 1859 вона вже як автор збірки «Народні оповідання» потрапляє в коло видатних літераторів.

У 1859 — 1867 рр. перебуває за кордоном, де знайомиться з видатними людьми.

Після повернення з-за кордону зближується з видавцями «Отечественных записок», веде в цьому журналі рубрику зарубіжної літератури, публікує свої оригінальні твори й переклади.

У 1867 — 1878 рр. найяскравіше виявився талант письменниці як російського романіста.

Виступає Марко Вовчок і як критик, редактор петербурзького журналу „Переводы лучших иностранных писателей“.

24 травня 1870-го року Марко Вовчок підписала контракт з петербурзьким видавцем Звонарьовим про укладання нею та редагування ілюстрованого місячника „Переводы лучших иностранных писателей“.

Скликаний третейський суд з 19 літераторів визнав Вовчок винною у плагіаті.

Після цього випадку, який осоромив письменницю, вона переїхала жити в глушину — в маєток своїх знайомих у Тверській губернії.

Померла 28 липня 1907р.

Твори:

- дві книги „Народних оповідань“ (1857 — перший том, 1862 — другий том)

- соціальна повість „Інститутка“ (1859–1861)

- оповідання:

„Чари“

„Максим Гримач“

„Данило Гурч“

- історичні казки-повісті:

„Кармелюк“

„Дев’ять братів і десята сестриця Галя“

„Невільничка“

„Гайдамаки“

„Сава Чалий“

- повісті

„Три долі“

„Павло Чорнокрил“

„Сестра“

„Дяк“

- збірка російською мовою „Рассказы из русского народного быта“

- повісті:

„Тюлевая баба“

„Записки причетника“

- близько ста перекладів і двохсот книг

  
                                                   
                                       Микола Куліш (1892-1937)

                                                                  

• Творець модерної драми
• Драматург-новатор
• Розстріляне відродження

Народився 18 грудня 1892р. у с. Чаплинці у родині батрака-селянина. Рано втратив батьків.

Навчався в Олешківському міському училищі та в чоловічій гімназії.

Із притулку забрала родина Невелів.

Закохався у Антоніну Невель та згодом одружився на ній.

1913р. — написав першу п’єсу «На рыбной ловле».

Навчався у Новоросійському університеті, але був мобілізований до царської армії.

У 1915р. тяжко поранено під Смоленськом.

У 1918р. організував «Просвіту» в Олешках і почав писати роман «Трохим Леміш».

За часів революції симпатизував соціалістичній партії.

У 1919р. стає членом Дніпровського політвиконкому й завідувачем управління народної освіти.

Стає відомим завдяки постановці драми «97» Г. Юрою.

З 1925р. поринає у літературну творчість.

Спочатку член «Гарту», потім стає президентом ВАПЛІТЕ.

Редагує журнали «Червоний шлях» і «Літературний ярмарок».

Член «Політфронту» та очолює УТОДІК (Українське товариство драматургів і композиторів).

У літературній дискусії поділяє позицію Хвильового.

У 1927-1933р. він, знаний драматург, починає розчаровуватись у новій владі, співпрацює з театром Леся Курбаса «Березіль».

1934р. — звинувачено в буржуазному націоналізмі. Присудила до 10 років ув’язнення  на Соловках, хоча і був тяжко хворий туберкульозом.

В період з 27 жовтня по 3 листопада 1937р. розстріляли в урочищі Сандармох.

Твори:

-         1913р. перша п’єса «На рыбной ловле»

-         1918р. роман «Трохим Леміш»

-         1924р. драма «97»

-         1925р. перша комедія «Отак загинув Гуска»

-         1927р. п’єса  «Народний Малахій»

-         1928р. комедія «Мина Мазайло»

-         1929р. драма «Патетична соната»

-         1932р. драма «Маклена Граса»

МИХАЙЛО СТАРИЦЬКИЙ

(1840 — 1904)

М. Старицький увійшов в українську літературу як поет, прозаїк, драматург, перекладач, актор, режисер і організатор реалістичного професіонального театру.

Михайло Петрович Старицький народився 14 грудня 1840р. у с. Кліщинці Золотоніського повіту на Полтавщині (тепер — Черкаська область) в родині дрібного поміщика. Дитинство серед мальовничої природи, вплив діда — 3. О. Лисенка, колишнього полковника, який брав участь у Вітчизняній війні 1812р. і був для свого часу людиною дуже освіченою, “знав добре французьку мову, зачитувався Вольтером та й у душі був вольтеріанцем”, — дали перші імпульси до формування його світогляду.

У роки навчання у Полтавській гімназії Старицький залишився круглим сиротою (1852) і відтоді турботи про його виховання взяв на себе двоюрідний брат його матері — В. Р. Лисенко, батько М. В. Лисенка. Разом з М. Лисенком — майбутнім видатним композитором — Старицький часто гостював у родичів, де співали російські та українські народні пісні, думи, читали заборонені вірші Т. Шевченка. Старицький не тільки прилучився до музичної культури, а й мав змогу ознайомитися з вітчизняною і зарубіжною літературою. На цей же час припадає і захоплення Старицького театром; “Наталку Полтавку”, “Москаля-чарівника”, “Сватання на Гончарівці”, що ставилися аматорським гуртком, він і під кінець життя згадував як найкраще з усього ним баченого.

На час навчання в Харківському (1858 — 1859) і Київському (з 1860) університетах М. Старицький і М. Лисенко були вже добре обізнані з сучасною російською та українською літературою. До цього періоду належать перші оригінальні вірші та переклади Старицького українською мовою творів Крилова, Пушкіна, Лєрмонтова, Огарьова, Міцкевича, Байрона, Гейне, а також перші спроби драматургічної творчості: лібретто опери “Гаркуша” за п'єсою О. Стороженка і сатиричної оперети “Андріяшіада”. Разом з Лисенком він створює у Києві аматорський гурток, силами якого на вечорі пам'яті Шевченка в лютому 1864р. було показано “Наталку Полтавку”.

З 1871р. Старицький веде велику громадсько-культурну роботу, організовує разом з Лисенком Товариство українських сценічних акторів, яке давало спектаклі за їх творами (особливим успіхом користувалася музична комедія “Різдвяна ніч” — лібретто Старицького за Гоголем, музика М. Лисенка).

Після повернення у 1881р. з-за кордону він видає перші свої поетичні збірки (“З давнього зшитку. Пісні та думи”), п'єси “Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка”, “Не судилось”, переклад трагедії Шекспіра “Гамлет, принц Данський”.

Значну частину літературної спадщини Старицького складають переробки, які формально цензурній забороні не підлягали. Малосценічні твори Я. Кухаренка “Чорноморський побит на Кубані” та І. Нечуя-Левицького “На Кожум'яках” він перетворив на динамічні комедії “Чорноморці” (1872) і “За двома зайцями” (1883) (до останньої тематично близький оригінальний водевіль Старицького “По-модньому”, 1887).

Інсценізація творів М. Гоголя (“Тарас Бульба”, 1880; “Сорочинський ярмарок”, 1883), О. Шабельської (“Ніч під Івана Купала”, 1887), І. Крашевського (“Циганка Аза”, 1888), Е. Ожешко (“Зимовий вечір”, 1888), обробка п'єси Панаса Мирного “Перемудрив” (комедія “Крути, та не перекручуй”, 1886), були не механічним пристосуванням їх до сценічних вимог, а творчим переосмисленням. Інколи із запозиченого сюжету виростає цілком оригінальний твір, як, наприклад, драма “Юрко Довбиш”  (1888), створена за романом К. Е. Францоза “Боротьба за право”. Питання про межі втручання у першоджерело та про авторське право драматурга поставало перед Старицьким і тоді, коли він на основі народних легенд про Марусю Чурай і думи про Марусю Богуславку творив драму “Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці” (1887), трагедію “Маруся Богуславка” (1897).

Серед переробок були й лібретто опер “Тарас Бульба”, “Утоплена” та ін.; слід, отже, відзначити плідність зусиль Старицького, який разом з Лисенком сприяв подальшому розвитку української національної опери.

1883 по 1885р. М. Старицький очолює і забезпечує матеріально першу об'єднану українську професійну трупу, створення якої було своєрідним підсумком багаторічних зусиль його в організації театральної справи на Україні. Вистави українського театру, в яких брали участь М. Заньковецька, М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський та інші видатні актори, мали такий успіх, що були заборонені в Києві й усьому генерал-губернаторстві. Але трупа продовжувала працювати й виступала в Житомирі, Одесі, Ростові-на-Дону, Воронежі, Харкові, Кишиньові, інших місцях.

Після відокремлення трупи Кропивницького Старицький віддає багато сил роботі з творчою молоддю. В 1887 — 1888 рр. трупа Старицького з успіхом виступає в Москві та Петербурзі, а згодом гастролює у містах Поволжя, у Вільно, Мінську, Тифлісі.

Розуміння зв'язку соціальних і національних проблем у визвольній боротьбі українського народу XVII ст. виявив письменник у сповнених трагедійного пафосу, позначених рисами епічності п'єсах “Тарас Бульба” (1881), “Богдан Хмельницький” (1887) (безперечно, пов'язаній із його ж романом-трилогією з часів Хмельниччини) та “Оборона Буші” (1899).

У п'єсах Старицького на сучасну тематику — “Зимовий вечір”, “Розбите серце” (1891), “У темряві” (1892), “Талан” (1893), “Крест жизни” (1901), — різних за поетикою, позитивним героєм виступає людина, яка бореться проти соціальної несправедливості, за людську гідність, захищає в міру своїх можливостей слабшого.

Письменник також тяжіє до драми ідей ібсенівського типу. Своєрідними розвідками в цьому напрямі були його п'єси “Остання ніч” (1899) і “Крест жизни”.

Своє розуміння ролі й завдань театру в житті суспільства Старицький висловив у доповіді на Першому всеросійському з'їзді сценічних діячів (15 березня 1897р.). Він звернувся до з'їзду з проханням допомогти українському театрові позбутися адміністративних і цензурних утисків. Назвавши цей виступ сміливим і патріотичним, Іван Франко вказав, що завдяки йому з'їзд прийняв ухвалу й заходи, наслідком яких були “значні пільги для театру, в тім числі й для українського, в Росії”.

Почавши писати п'єси з необхідності, М. Старицький досяг у них високої майстерності і став одним із найвидатніших вітчизняних драматургів; разом з іншими корифеями він надав цьому родові літератури вагомого значення у культурному процесі.


                                          БОРИС ГРІНЧЕНКО

Дата	Подія
9 грудня 1863	Народився на хуторі Вільховий Яр поблизу села Руські Тишки, тепер Харківського району Харківської області. Походив із дрібнопоміщицької родини, в якій розмовляли російською мовою. Рано навчившись читати, хлопець виявив нестримний потяг до книжок. Вчився в реальному училищі у Харкові. Тут Грінченко зближується з народницькими гуртками, вивчає й поширює їхні видання, що й стає причиною арешту та кількамісячного ув'язнення. На цьому його навчання закінчилося: довелося іти заробляти на власний хліб. Якийсь час працюючи у казематі, Борис жив у сім'ї шевця. Навчившись шити чоботи, на заощаджені копійки від заробітку купував книжки і займався самоосвітою.
1881-1893	Склавши при Харківському університеті іспити на звання народного вчителя, Грінченко вчителював на Слобожанщині і Катеринославщині.
1884	Оповідання «Чудова дівчина», збірка поезій «Пісні Василя Чайченка»
1885	«Сама, зовсім сама»
1886	Збірка «Під сільською стріхою»
1890	«Олеся»,повість «Соняшний промінь»
1891	Грінченко спільно з Іваном Липою, Миколою Міхновським, Юрієм Міхновським, Віталієм Боровиком, Миколою Вороним, Олександром Черняхівським заснував Братство Тарасівців.Оповідання «Украла», повість «На розпутті»
1893	Збірка «Під хмарним небом»
1896	«Яка тепер народна школа в Україні»
1897	«Дзвоник»
1898	«Землякам, що раз на рік збираються на Шевченкові роковини співати гімн»
1884–1900	Працював у Чернігівському земстві, активно співпрацював з місцевою Громадою. На кошти І. Череватенка, організував на Підросійській Україні видавництво популярних книжок українською мовою.Повість «Серед темної ночі»
1901	Повість « Під тихими вербами»
з 1902	Жив і працював у Києві
1904	Став одним з лідерів новоствореної Української демократичної партії.Очолив ліву течію УДП, яка утворила Українську радикальну партію
1906	Співробітник газети «Громадська думка» та редактор журналу «Нова Громада». «Народні вчителі і вкраїнська школа»
1906-1909	Очолював київську «Просвіту». Грінченко боровся за навчання українських дітей рідною мовою, виступав за чистоту української літературної мови. Створив ряд шкільних підручників, серед яких «Українська граматика», «Рідне слово».
6 травня 1910	Помер у Оспедалетто (Італія). Похований письменник на Байковому кладовищі, біля дочки. Дружина попросила, щоб залишили місце і для неї.